Історія лікарень

АНТИЧНІСТЬ

В стародавній історії, лікарні були задокументовані в  Греції, Римі, на Індостані та в Персії.

ГРЕЦІЯ

У стародавній греції існували храми, які були присвячені богу-цілителю Асклепію, і функціонували вони як центри медичних порад, прогнозів і зцілення. Це прообраз наших сучасних лікарень. У цих храмах, пацієнти входили у стан індуктивного сну, який схожий на анастезію, за допомогою опію. Під час сну, пацієнтам проводили стародавні операції та розтини. В Асклепійоні в місті Епідавр на трьох великих мармурових дошках, датованих 350 роком до н. е., зберігаються імена, історії хвороб, скарги та лікування приблизно 70 пацієнтів, які прийшли до храму з хворобами.

РИМСЬКА ІМПЕРІЯ

Римляни будували будівлі під назвою valetudinaria для догляду за хворими рабами, гладіаторами та солдатами приблизно в 100 році до нашої ери.

Проголошення християнства загальновизнаною релігією в Римській імперії спричинило розширення надання допомоги. До початку 5-го століття лікарня вже стала повсюдною на всьому християнському сході. Будівлі, які називалися «Basilias» нагадували своєрідне медичне містечко, де було житло для лікарів і медсестер і окремі будівлі для різних класів пацієнтів. Для прокажених була окрема секція. Деякі лікарні мали бібліотеки та навчальні програми, а лікарі збирали свої медичні та фармакологічні дослідження в рукописах. Таким чином, стаціонарна медична допомога в тому сенсі, що ми сьогодні вважаємо лікарнею, була винаходом, керованим християнським милосердям і візантійськими інноваціями.

ШРІ-ЛАНКА

У стародавній Шрі-Ланці , король Пандукабхая побудував лікарні та будинки для лежачих пацієнтів протягом IV століття до нашої ери. Це надає найдавніші літературні свідчення про лікарні, де могли бути пацієнти.

5-15 ст.

У середньовічний період термін «шпиталь» охоплював гуртожитки для мандрівників, амбулаторії для бідних , клініки та хірургічні кабінети для поранених, а також будинки для сліпих, кульгавих, літніх і психічно хворих.

Протягом тринадцятого століття було побудовано величезну кількість лікарень. Лідерами руху були італійські міста . У Мілані було не менше десятка лікарень, а у Флоренції до кінця чотирнадцятого століття було близько тридцяти лікарень. У Мілані частину загальної лікарні спроектував — Мікеланджело .

Лікарні почали з’являтися у великій кількості у Франції та Англії. Франція почала створювати при середньовічних монастирях госпітіумм або хоспіси для паломників. Цей госпітіум згодом перетворився на те, що ми зараз розуміємо як лікарню, де різні монахи та миряни надавали медичну допомогу хворим паломникам і жертвам численних епідемій чуми та хронічних захворювань, які вражали середньовічну Західну Європу.

ПЕРСІЯ

В Персії, прототипом сучасної лікарні була Академія Гондішапура. У 529 році, заснування лікарні почалося із того, що вчені там займалися медичними науками та перекладали медичні тексти. В подальшому, академія включала медичну школу та лікарню ( бімаристан ), фармакологічну лабораторію, бібліотеку та обсерваторію.

СЕРЕДНЬОВІЧНІ ІСЛАМСЬКІ ЛІКАРНІ

Першою мусульманською лікарнею був притулок для хворих на проказу, побудований на початку восьмого століття, де пацієнти перебували в ізоляції, але отримували стипендію для підтримки своїх сімей.

Першу загальну лікарню побудував Харун Аль-Рашид у 805 році нашої ери в Багдаді. До десятого століття в Багдаді було ще п’ять лікарень, у той час як у Дамаску до 15 століття було шість лікарень, а лише в Кордові було 50 великих лікарень, багато з яких виключно для військових.

Ісламські лікарні, як правило, були великими міськими структурами і були переважно світськими установами, багато з яких були відкритими для всіх, незалежно від того, чи то чоловіки чи жінки, цивільні чи військові, діти чи дорослі, багаті чи бідні, мусульмани чи немусульмани. Ісламська лікарня служила декільком цілям, як центр лікування, будинок для пацієнтів, які одужують від хвороби або нещасного випадку, божевільня та будинок для престарілих з основними потребами для літніх і немічних.

Типова лікарня була поділена на відділення системних захворювань, хірургії та ортопедії, а більші лікарні мали більш різноманітні спеціальності. Кожне відділення мало начальника, головуючого та наглядача. У госпіталях також були лекційні зали та бібліотеки. До складу лікарень входили санітарні інспектори, які регулювали чистоту, бухгалтери та інший адміністративний персонал.

Традиційно медичні заклади зачинялися щоночі, але в 10 столітті були прийняті закони, згідно з якими лікарні залишалися відкритими 24 години на добу.

Для менш серйозних випадків лікарі обслуговували амбулаторії. У містах також були центри першої допомоги, укомплектовані лікарями для надзвичайних ситуацій, які часто розташовувалися в людних громадських місцях. В області також були мобільні підрозділи, укомплектовані лікарями та фармацевтами, які мали задовольняти потреби віддалених громад. Відомо також, що в Багдаді була окрема лікарня для засуджених з початку 10-го століття після того, як візир Алі ібн Іса ібн Джарах ібн Сабіт написав головному медичному офіцеру Багдада, що «в’язниці повинні мати власних лікарів, які повинні оглядати їх щодня».

Перша лікарня, побудована в Єгипті, у південно-західному кварталі Каїра, була першою задокументованою установою для лікування психічних захворювань , тоді як перша ісламська психіатрична лікарня була відкрита в Багдаді в 705 році.

Лікарням було заборонено відмовлятися від пацієнтів, які неспроможні заплатити. Згодом для підтримки лікарень, а також шкіл були створені благодійні фонди , які називалися вакуфами .

СЕРЕДНЬОВІЧНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ ЛІКАРНІ

Середньовічні лікарні в Європі наслідували подібну схему візантійських . Це були релігійні громади, якими опікувалися ченці та черниці . Старовинний французький термін для лікарні звучав так — hôtel-Dieu , або «готель Бога».

Близько 529 р. н. е. святий Бенедикт Нурсійський заснував перший монастир у Європі ( Монте-Кассіно ) на вершині пагорба між Римом і Неаполем. Св. Бенедикт написав правило святого Бенедикта , яке передбачало моральні зобов’язання піклуватися про хворих.

Перший іспанський госпіталь, заснований католицьким вестготським єпископом Масоною в 580 році нашої ери в Меріді , був ксенодохіумом, спроектованим як заїзд для мандрівників, а також лікарнею для громадян і місцевих фермерів. До складу госпіталю входили господарства для харчування хворих і гостей.

У 650 році «Hôtel-Dieu» було відкрито у Парижі. Багато хто вважає його найстарішим госпіталем у світі, який працює й сьогодні. Це була багатоцільова установа, яка обслуговувала хворих і бідних, пропонуючи притулок, їжу та медичну допомогу.

Наприкінці VIII — на початку IX століть імператор Карл Великий видав указ про відновлення занепалих лікарень. Він також наказав приєднувати лікарні до кожного собору та монастиря, через що багато сучасних лікарень отримали назви від церков та святих.

У X столітті монастирі стали ключовими в медичній сфері. Бенедиктинське абатство Клюні, засноване у 910 році, стало взірцем для інших монастирів у Франції та Німеччині. Кожен монастир мав лікарню, де доглядали не тільки монахів, але й інших пацієнтів.

Лікарня Ospedale Maggiore, також відома як Ca’ Granda (Великий дім), у Мілані була збудована в 1456 році за наказом Франческо Сфорца. Розроблена Антоніо Філарете, вона стала однією з перших громадських лікарень та найбільшим медичним закладом XV століття, а також зразком архітектури Відродження в Ломбардії.

ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ ЛІКАРНІ

Орден Госпітальєрів у 1099 році, був створений для заснування лікарень для паломників . У Європі іспанські лікарні стали прикладами християнської чесноти, часто приєднані до монастирів у формі хрестоподібних палат-каплиць.

До XI століття по всій Європі при монастирях, створювали лікарні, а деякі монастирі навіть готували власних лікарів. Бенедиктинці заснували багато лікарень у 6-12 століттях, а в 12-13 століттях побудували мережу самостійних лікарень для лікування загальних хвороб і інфекцій. Лікарняний рух поширився Європою: у 1287 році в Йорку побудували лікарню на 225 ліжок, а в 1123 році в Лондоні з’явилася лікарня Святого Варфоломія, заснована Рахером після його одужання від малярії.

На Півночі під час пізнього саксонського періоду, монастирі та лікарні слугували місцями благодійності для бідних. Після норманського завоювання 1066 року лікарні стали незалежними установами, що роздавали милостиню та ліки.

Основною функцією середньовічних лікарень було богослужіння. Каплиця та священик були невід’ємними частинами лікарень, де молитва часто була важливішою за догляд. Богослужіння слугувало способом полегшення страждань і забезпечення духовного порятунку хворих.

Другорядна функція — благодійність для бідних, хворих і мандрівників. Лікарні надавали допомогу у вигляді довгострокового догляду за немічними, лікування хворих і короткострокової гостинності. Однак рівень допомоги варіювався: деякі заклади уникали складного догляду через страх, що це відверне від богослужінь, тоді як інші, як лікарні Св. Джеймса та Св. Леонарда, обслуговували хворих до їх одужання чи смерті.

Третинна функція — підтримка освіти. Спочатку лікарні навчали капеланів, а з XIII століття почали навчати бідних хлопців, надаючи їм їжу та житло в обмін на допомогу в богослужіннях.

РАННЬОМОДЕРНА ЄВРОПА

Коли Генріх VIII розпустив монастирі в 1540 році, він зупинив потік грошей від церкви на підтримку лікарень. Він фінансував лише лікарні Святого Варфоломія, Святого Томаса та Святої Марії Вифлеємської після того, як на цьому наполягли мешканці Лондона. У лікарні Святого Варфоломія Вільям Харві вивчав кровообіг у XVII столітті, Персіваль Потт і Джон Абернеті заклали принципи сучасної хірургії у XVIII столітті, а місіс Бедфорд Фенвік сприяла розвитку медсестринства наприкінці XIX століття.

На початку Реформації у Швеції було 28 сиротинців. Густав Ваза забрав притулки з-під контролю церкви, вигнав ченців і черниць, але дозволив притулкам зберегти свої маєтки і продовжувати роботу під наглядом місцевої влади.

Початок сучасної лікарняної допомоги в Данії розпочався під час Сканської війни, коли країна зазнала великих втрат. Було створено п’ять державних лікарень. Лікарню в Ландскруні модернізували на базі старої установи Святого Духа, а одну з Копенгагенських лікарень розмістили в колишній чумній лікарні. Уряд інвестував значні кошти в обладнання та персонал. Жінки доглядали за пораненими, але керували лікарнями чоловіки.

У католицьких країнах, таких як Франція та Італія, багаті родини продовжували фінансувати монастирі, які надавали безкоштовну медичну допомогу бідним. Французька практика була зосереджена на благодійності як важливій частині католицької віри. Сестри-годувальниці більше покладалися на забезпечення психологічного та фізичного комфорту, харчування, чистоту й молитву, ніж на лікування лікарями.

КОЛОНІАЛЬНА АМЕРИКА

Першою лікарнею, заснованою в Америці, була Сан-Ніколас-де-Барі в Санто-Домінго (Домініканська Республіка). Її будівництво розпочалося 29 грудня 1503 року за дозволом іспанського губернатора Ніколаса де Овандо. Перший етап завершили в 1519 році, а в 1552 році лікарню перебудували. Покинута в середині XVIII століття, вона зараз лежить у руїнах біля собору Санта-Марія-ла-Менор.

Конкістадор Ернан Кортес заснував дві перші лікарні в Північній Америці: лікарню Непорочного Зачаття та лікарню Святого Лазаря. Найстарішим був Храм Непорочного Зачаття, тепер Лікарня Хесуса Назарено в Мехіко , заснована в 1524 році для догляду за бідними.

У Квебеку католики керували лікарнями з 1640-х років. Жанна Манс заснувала Hôtel-Dieu de Montréal у 1645 році, залучивши сестер із Релігійних госпітальєрів. У 1692 році відкрилася Загальна лікарня в Квебеку, де лікували малярію, дизентерію та респіраторні захворювання.

18 ст.

У XVIII столітті, під впливом Просвітництва, з’явилися сучасні лікарні, що обслуговували лише медичні потреби. Вони були укомплектовані кваліфікованими лікарями. Метою стало використання сучасних методів лікування, з окремими відділеннями для різних пацієнтів.

Рух добровільних лікарень розпочався на початку XVIII століття з відкриття Вестмінстерської лікарні (1719), яку фінансував банк C. Hoare & Co, та лікарні Гая (1724), профінансованої купцем Томасом Гаєм. У Лондоні й інших британських містах з’явилися нові лікарні, які фінансувалися приватними споносрами.

Ці лікарні стали поворотним моментом, еволюціонуючи від місць догляду та храмів до центрів медичних інновацій і підготовки лікарів. Тут працювали провідні хірурги й лікарі, перетворюючи лікарні з простих притулків на складні установи для лікування та догляду.

В 1710 році королем Пруссії Фрідріхом I у відповідь на спалах чуми було засновано лікарню Шаріте в Берліні.

Концепція добровільних лікарень поширилася на колоніальну Америку: Бельв’ю відкрили в 1736 році, госпіталь Пенсільванії в 1752, лікарню Нью-Йорка в 1771, а загальну лікарню Массачусетса в 1811. Віденська загальна лікарня, відкрита в 1784 році, стала найбільшою лікарнею світу та важливим дослідницьким центром.

Ще одним благодійним нововведенням Просвітництва стали диспансери, які безкоштовно надавали ліки бідним. Лондонський диспансер, відкритий у 1696 році, був першою такою клінікою в Британській імперії. До 1770-х років з’явилося багато диспансерів, зокрема в Единбурзі, Нью-Йорку, Філадельфії та Бостоні.

Медичні школи в Європі переважно були зосереджені на лекціях і читанні. Лабораторна робота і розтини були рідкістю через законодавчі обмеження. Єдиною великою школою був Единбург, який випустив 11 000 лікарів.

19 ст.

У середині XIX століття лікарні стали більш професіоналізованими, з бюрократичним управлінням і вимогами до практики для студентів. Закон про аптекарів 1815 року запровадив обов’язкову піврічну практику в лікарні. Госпіталь Чарінг-Крос, заснований у 1818 році, до 1821 року лікував близько 10 000 пацієнтів на рік і відкрив медичну школу в 1822 році. В 1866 році з’явилася професія медична сестра.

Флоренс Найтінгейл стала піонером сучасної медсестринської справи під час Кримської війни, демонструючи співчуття, відданість та ефективне адміністрування. У 1860 році вона відкрила школу Найтінгейл для медсестер, спрямовану на підготовку медсестер для роботи в лікарнях, домомогу бідним та викладання.

Найтінгейл відіграла ключову роль у реформуванні лікарень, підвищивши санітарні стандарти та перетворивши їх з місць, де хворі приходили вмирати, на заклади, спрямовані на одужання та зцілення. Вона також підкреслила важливість використання статистичних даних для оцінки успішності медичних втручань і сприяла адміністративним реформам у лікарнях.

У середині XIX століття виникла Друга Віденська медична школа, очолювана лікарями Карлом фон Рокітанським, Йозефом Шкодою, Фердинандом фон Геброю та Ігнацем Земмельвейсом. Розвивалася фундаментальна медична наука і спеціалізація. У Відні відкрили перші у світі дерматологічні, офтальмологічні та ЛОР-клініки.

Наприкінці XIX століття сучасні лікарні почали формуватися завдяки розвитку державних і приватних медичних установ. До 1870-х років кількість пацієнтів у лікарнях зросла більш ніж утричі. У континентальній Європі лікарні здебільшого фінансувалися державою. Після 1900 року уряд секуляризував державні установи та відкрив світські школи для підготовки медсестер. Під час Першої світової війни престиж медсестринства зріс завдяки напливу волонтерів, а в 1922 році було введено національний диплом для медсестер.

Французька медична система мала значні проблеми: переповненість лікарень, відсутність поділу пацієнтів за типами хвороб і низька санітарія. Націоналізація лікарень після революції лише загострила ці труднощі. Закон 1794 року започаткував реформу: відкрили нові медичні школи, зрівняли статус лікарів і хірургів, забезпечили студентів тілами для анатомічних досліджень і запровадили стипендії. Ці зміни перетворили лікарні на центри медичної освіти та практики. Підхід зосередився на діагностиці та патології, що відповідало філософії емпіричного спостереження.

У XIX столітті протестантські церкви знову активно долучилися до сфери охорони здоров’я, створюючи ордени дияконис — жінок, які присвячували себе догляду за хворими. Рух розпочався в Німеччині в 1836 році, коли Теодор Фліднер з дружиною заснували перший будинок дияконис у Кайзерсверті.

У 1849 році Вільям Пассавант привіз перших дияконіс до США, де вони почали працювати в Піттсбурзькій лікарні. З 1850-х років американські методисти зробили медичну допомогу своїм пріоритетом, відкриваючи дитячі будинки, заклади для літніх людей і лікарні. До 1895 року в США функціонувало 13 методистських лікарень, відкритих для всіх, незалежно від релігії.

У 1840–1880-х роках католики Філадельфії заснували дві лікарні для ірландських і німецьких громад, що стали важливими осередками охорони здоров’я та соціальної підтримки. До 1900 року католицькі лікарні з’явилися в більшості великих міст США. У Нью-Йорку домініканці, францисканці та сестри милосердя створили заклади для своїх етнічних груп, а з 1920-х років обслуговували всіх.

У менших містах також відкривали лікарні, як-от лікарня Св. Патріка в Міссулі, заснована в 1873 році сестрами Провидіння.

Католицькі лікарні були укомплектовані орденами черниць і студентами-медсестрами до 1960-х років, коли їхня кількість значно зменшилася. У 1915 році було створено Асоціацію католицьких лікарень.

До середини XVIII століття традиційна китайська медицина базувалася на приватних клініках і окремих цілителях. У цей період з’явилися місіонерські лікарні, засновані західними церквами. У 1870 році лікарня Tung Wah стала першою, де застосовували традиційну китайську медицину. Після культурної революції 1949 року більшість лікарень у Китаї перейшли у державну власність.

20 ст.

У 1870-х роках, із швидким зростанням американських міст, зріс попит на централізоване медичне обслуговування, що привело до створення четвертих добровільних лікарень. Ці заклади, натхненні релігійними або благодійними цілями, фінансувалися приватно, отримуючи підтримку від політиків і бізнесменів, які прагнули здобути громадське схвалення.

З розширенням лікарень і впровадженням нових медичних технологій у XX столітті між ними виникла конкуренція за пацієнтів, стимульована ширшим спектром послуг.

На початку століття лікарні виглядали похмуро й були переважно функціональними. Основний акцент робили на гігієні та боротьбі з інфекціями. Архітектура відображала ці вимоги: великі вікна для природного освітлення і вентиляції, високі стелі та багато білих поверхонь для легшого прибирання.

Одним із найвідоміших прикладів є лікарня Ларібоазьєр у Парижі, де всі корпуси з’єднані відкритими галереями, що сприяло кращій циркуляції повітря.

Після Першої світової війни архітектура лікарень почала змінюватися. Основними трендами стали модернізм і функціональний дизайн. Замість похмурих коридорів з’являлися просторі зали, внутрішні дворики та навіть зелені зони для пацієнтів.

Павільйонна система, яка була популярною до цього, почала поступатися місцем багатоповерховим будівлям із централізованою інфраструктурою. Яскравим прикладом є лікарня Пайміо у Фінляндії, спроєктована Алваром Аалто в 1930-х. Її дизайн враховував психологічний комфорт пацієнтів: теплі кольори, м’яке освітлення та зручні меблі.

Виникли моноблокові лікарні — величезні будівлі, де всі відділення розташовувалися під одним дахом. Така модель дозволяла скоротити відстань між відділеннями та покращити логістику всередині лікарні.

Одним із прикладів є лікарня Святого Томаса в Лондоні, збудована у 1950-х, яка стала зразком сучасного медичного комплексу.

У 1970-х роках лікарні стали перетворюватися на архітектурні шедеври. Важливим трендом стало врахування психологічного стану пацієнтів. Лікарня Жоржа Помпіду в Парижі, відкрита в 1970-х, поєднала передові технології з сучасним дизайном.

Інший приклад — Медичний центр Cedars-Sinai у Лос-Анджелесі, який отримав популярність завдяки використанню відкритих просторів, природного освітлення та комфортних зон очікування.

Також почали застосовувати модульну архітектуру, що дозволяло швидко добудовувати нові відділення без перебудови основної конструкції.

У 1990-х роках архітектори все більше звертали увагу на екологічність і енергоефективність. В лікарнях з’явилися зелені дахи, сонячні панелі та системи повторного використання води.

Окрім того, інтегрувалися технології. У лікарнях з’явилися комп’ютеризовані системи управління, автоматизовані ліфти для доставки ліків і роботизовані хірургічні комплекси.

Одним із зразків стала лікарня Рікен у Японії, яка впровадила принципи “розумного будинку” для полегшення роботи медичного персоналу.

21 ст.

У 21 столітті архітектура лікарень значно змінилася, ставши більш інклюзивною, технологічною та екологічною. Сучасні лікарні поєднують інноваційні рішення, такі як «розумні» системи управління, автоматизовані процеси, використання штучного інтелекту для діагностики і лікування, а також зелені технології, які знижують енергоспоживання. Окрім того, великою увагою приділяється створенню комфортних і пацієнтоцентричних просторів, зокрема, за рахунок інтеграції природного світла, зручних зон для відпочинку та інклюзивного дизайну. Лікарні стають частиною великих медичних комплексів, що включають наукові, дослідницькі та освітні установи, створюючи таким чином ефективну екосистему для лікування, навчання та інновацій.